Автор: Бондаренко Л.І.
Позакласний захід з світової літератури
Тема: Славетний сину, України, в нащадків пам’яті живи!
Мета: знайомство з різними напрямами творчості М. В. Гоголя, пізнання його народного духу та глибокого щирого гумору.
Голос за сценою: «...Женіть геть із душі все каламутне! На ясне, на свіже повітря! На працю! Сильніше та міцніше створюйте опір в душі своїй всьому, що є нікчемним і чим спокушається суспільство. Пам'ятайте вічно, якої землі громадянином ви є і що ні перед ким нема стільки потреби праці, скільки перед громадянином цієї землі...»
Микола Васильович Гоголь
1-а ведуча. З жовтня 1831 року в петербурзькій газеті «Литературные прибавления к Русскому инвалиду» було надруковано лист Олександра Сергійовича Пушкіна. Звертаючись до видавця газети, а через нього до усіх читачів, він писав: «Щойно прочитав "Вечори на хуторі біля Диканьки". Вони вразили мене. Ось справжня веселість, щира, безпосередня, без награності, без примітивізму. А подекуди яка поезія! Все це настільки незвично для нашої теперішньої літератури, що я до цих пір не прийшов до тями... Вітаю громадськість з істинно веселою книгою, а авторові сердечно бажаю подальших успіхів».
2-а ведуча. З таким піднесенням великий російський поет зустрів видання першої збірки повістей тоді ще нікому не відомого Рудого Панька. Справжнім автором «Вечорів на хуторі біля Диканьки» був скромний юнак Микола Васильович Гоголь. Тільки три роки тому приїхав він до Петербурга з далекої Василівки, що загубилась серед безкраїх просторів України.
1-а ведуча. Разом із Пушкіним Гоголя щиро вітала вся прогресивна Росія. Той, хто по-справжньому любив і цінував вітчизняну словесність, розумів, Що в літературу прийшов талановитий та оригінальний письменник, справжній художник слова , якому вслід за Пушкіним судилося відкрити нову сторінку в історії літератури.
2-а ведуча. Україна... З нею були пов'язані дитячі та юнацькі роки майбутнього письменника. Народився він 20 березня (за новим стилем —
1квітня) 1809 року в селі Великі Сорочинці. Гоголь був українець за походженням, родовими традиціями закорінений в українське старшинсько-священицьке соціумне й культурне середовище, тобто духовний фунт, на якому він виростав, був глибоко український.
1-а ведуча. Із ранніх творів Гоголя до нас дійшло небагато. Про більшість із них, за винятком трьох віршів і однієї епіграми, про їх зміст можна робити висновки тільки по заголовках та розповідях сучасників. Назавжди відходило дитинство. Наступила юнацька зрілість, а з нею молодість та визначеність думок, прагнення до активної діяльності.
2-а ведуча. Дійсно класичним твором Гоголя стала його комедія «Ревізор». Ця назва ніби назавжди злилася з іменем самого автора. Ідею створення «Ревізора» подав Гоголю Пушкін, Він розповів Гоголю «про випадок, що трапився в місті Устюжні Новгородської губернії, про деякого пана, що видавав себе за чиновника міністерства та обікрав усіх міських мешканців. Окрім того, Пушкіна самого в Оренбурзі губернатор прийняв за чиновника, що прибув таємно з метою ревізувати дії оренбурзьких чиновників».
Голос за сценою (від імені Гоголя): «Беручись за створення "Ревізора", мав на меті створення твору, в якому я міг би зібрати воєдино все негативне в Росії... всі несправедливості, які відбуваються в тих місцях Росії і в тих випадках, де найбільше вимагається від людини справедливості, та зараз посміятись над усім».
1-а ведуча. Комедія була написана Гоголем дуже швидко. 18 січня 1836 року він повідомив про її завершення. В цей же день Гоголь вперше читав «Ревізора» на вечорі у Жуковського. 19 квітня 1936 року в Александровському театрі відбулась прем'єра комедії.
Голос за сценою. «"Ревізора" зіграно — і у мене на душі так сумно, так дивно. Я очікував, я знав наперед, як підуть справи, і при всьому тому почуття сумне та тоскно-тяжке заволоділо мною. Моє створіння здалось мені гидким, диким і ніби зовсім не моїм. Головна роль пропала, як я і очікував...» 1-а ведуча. Шість разів переписував Гоголь «Ревізора». Тільки до останнього, шостого варіанту письменник підібрав багато-значущий епіграф: «Не кивай на дзеркало, коли пика крива», а до фінальної сцени заніс знамениту репліку городничого, звернену до глядацької зали: «Чому смієтесь? Над собою смієтесь? Ех ви!.. »
2-а ведуча. Але не «Ревізор» зробив письменника дійсно знаменитим. Це сталось набагато раніше, коли читачі познайомилися з гоголівськими «Вечорами».
Гоголь з хвилюванням очікував появи «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Багато заповітного та близького серцю письменника приховано в цих повістях. Навіть назва, взята Гоголем для цих повістей, була сповнена для нього прихованого змісту. Диканька — родовий маєток Кочубеїв у Миргородському повіті Полтавської губернії — знаходилась у 25-ти милях від гоголівської Василівки. Старий дубовий ліс у Диканьці був улюбленим місцем прогулянок юного Гоголя.
1-а ведуча. Поява «Вечорів на хуторі біля Диканьки», за словами Пушкіна, була дійсно винятковим явищем у вітчизняній літературі. Гоголь відкрив читачеві дивовижний за своєю яскравістю та колоритом світ життя народного, сповненого романтикою далеких легенд, фантастичних оповідок, наповнених ліризмом, веселим та здоровим гумором.
2-а ведуча. Стоїть на вулиці зимовий холод, за вікном розгулялась заметіль, шурхотить солома на даху, потривожена вітром... А у пасічниковій хатині, збившись у тісну купку, парубки та дівчата, затамувавши подих, слухають «дивні речі... проте, що давно-давно і року тому йому і місяця нема, діялось на світі». І здається їм, що от-от стукне та увійде до них до хати коваль Вакула, той, що попрямував у ніч на Різдво до самої цариці за черевиками для коханої Оксани, їх одноліток виявився сміливим і винахідливим козаком. Від не злякався ні Солохи-відьми, ні багатого Чуба — батька Оксани, ні самого чорта, подібного до «губернського стряпчого у мундирі». Зловив його за хвіст силач коваль, швидко осідлав та понісся на ньому в Петербург. Добув-таки він там черевики для своєї примхливої дівчини.
Завіса закрита. На ній — де-не-де зірочки, збоку — Місяць.
1-й автор. Останній день перед Різдвом минув. Зимова, ясна ніч настала. Глянули зірки. Місяць велично виплив на небо посвітити добрим людям та всьому світові, щоб усім було весело колядувати й славити Христа. Морозило дужче, як зранку: але зате так було тихо, що рипіння морозу під чоботом чути було за півверсти. Ще жодна юрба парубків не з'являлась . під вікнами хат; тільки місяць зазирав до них крадькома, ніби викликаючи дівчат, що прибиралися та чепурилися, хутчіш вибігати на рипучий сніг. Аж ось з димаря одної хати клубами посунув дим і пішов хмарою по небу, і разом з димом вилетіла відьма верхи на мітлі.
2-й автор. А відьма тим часом знялася так високо, що тільки чорною цяткою миготіла вгорі. Та де тільки з'являлася цятка, там зорі одна по одній зникали за неба. Незабаром відьма назбирала їх повний рукав. Три чи чотири ще блищали. Раптом, з іншого боку, з'явилася друга цяточка, побільшала, почала розтягатись і вже то була не цяточка... Хіба тільки по цапиній бороді під мордою, по невеликих ріжках, які стирчали на голові... можна було здогадатися,... що то просто чорт, якому останню ніч залишилося вештатись по білому світу та під'юджувати на гріхи добрих людей.
(Чорт тихенько підкрадається до Місяця, прикріпленого на завісу, протягу є руку, щоб ухопити його, але швидко відсмикує руку, ніби обпікшись; посмоктав пальці, подув на них, затряс ногою і забіг з іншого боку; знову відскочив, відсмикнувши руку. Пробіг коло; підбігши, різко схопив двома руками місяць, кривляючись і дуючи, перекидаючи його з однієї руки в іншу, швидко сховав і побіг за сцену.)
1-й автор. У Диканьці ніхто не чув, як чорт украв місяця. Щоправда волосний писар, виходячи рачки з шинку, бачив, як місяць, не знати чого, танцював на небі, і запевняв, божачись, у тому все село: та миряни хитали головами й навіть підіймали його на сміх.
2-й автор. Та яка ж була причина зважитися чортові на таке беззаконне діло? А ось яка: він знав, що багатого козака Чуба запросив дяк до себе на кутю, де будуть: голова,... козак Свербигуз і ще дехто. Де, крім куті, буде варенуха, перегнана на шафран горілка та багато всякої страви. А тим часом його дочка, красуня на все село, зостанеться дома, а до дочки напевне прийде коваль, силач і хлопець хоч куди, що був чортові осоружніший, ніж проповіді отця Кіндрата. На дозвіллі коваль малював і вславився як найкращий живописець на всю околицю. Всі миски, з яких диканські козаки сьорбали борщ, були розмальовані ковалем. Але тріумфом його майстерності була одна картина, намальована на церковній стіні в правому притворі, на якій зобразив він святого Петра в день страшного суду з ключами в руках, як той виганяв з пекла нечисту силу; переляканий чорт кидався на всі боки, передчуваній свою погибель, а замкнені колись грішники били й ганяли його батогами, поліняками і всім, що під і руку трапилось. У той час, як майстер працював над цією картиною й малював її на великій дерев'яній дошці, чорт з усієї сили намагався перешкоджати йому; штовхав невидимо під руку, хапав із горна в кузні попіл і обсипав ним картину; та, незважаючи на все, роботу було закінчено, дошку внесено до церкви і вправлено в стіну в притворі, і з того часу чорт заприсягся мститися ковалеві.
За сценою чути колядки, веселий сміх.
1-й автор. Одну тільки ніч залишалося йому блукати по білому світу; але й цієї ночі він шукав способу зігнати на ковалеві свою злість. І для цього наважився вкрасти місяць, сподіваючись, що старий Чуб ледачий та вайлуватий, а до дяка від хати не так вже й близько: дорога йшла поза селом,
повз вітряки, повз кладовище, обминаючи яр. Ще місячної ночі варенуха та горілка, настояна на шафрані, могли б заманити Чуба. Але в таку темряву навряд чи вдалося б кому стягти його з печі та викликати з хати. А коваль, що здавна не ладнав з ним, при ньому нізащо не наважиться прийти до
дочки, дарма, що дужий.
Двері до зали різко відчиняються. З'являються Чуб і Панас.
Чуб. То ти, куме, ще не був у дяка в новій хаті? Там тепер буде добра пиятика! Як би тільки нам не спізнитись!
(Чубпоправляє пояс, глибше насуває шапку, стискає батіг і дивиться вгору.) Що за дідько! Дивись! Дивись, Панасе!..
Панас. А що? (Дивиться догори.)
Чуб. Як то що? Місяця нема.
Панас. Що за лиха година! Справді нема місяця.
Чуб. Тож бо й воно, що нема! Тобі, мабуть, і за вухом не свербить.
Панас. А що мені робити!
Чуб (витирає рукавом вуса). Треба ж було якомусь дідькові, бодай йому не довелося, собаці, зранку чарку горілки випити,— устряти!.. Далебі, начебто на сміх... Навмисно, сидівши в хаті, дивився у вікно: ніч — навдивовижу. Ясно
сніг виблискує проти місяця. Все було видно, як удень. Не встиг вийти за поріг, і ось, хоч око викали! (Чуб довго топнеться навколо Панаса. Панас чеше потилицю. Чуб незадоволено бурчить щось незрозуміле.) То таки нема, куме, місяця?
Панас. Нема.
Чуб. Дивно, далебі. А дай понюхати табаки! У тебе, куме, добряча табака! Де ти береш її?
Панас. Де в біса добряча! Стара курка не чхне!
Чуб. Я пам'ятаю, мені покійний шинкар Зозуля якось привіз табаки з Ніжина. Ех, табака була! Добряча табака була! Та що ж, куме, що будемо робити? Адже ж темно надворі.
Панас. То, мабуть, залишимося удома. (Повертається до дверей, хапаючись за клямку.)
Чуб. Ні, куме, ходім! Не можна, треба йти! (Бере Панаса під руку і веде через залу.) Як не піти? Обидва, спотикаючись і щось бурмочучи, ідуть за завісу.
2-й автор. Тепер погляньмо, що робить, залишившись сама, красуня дочка.
(Відсувається половина завіси. На лаві сидить Оксана, чепуриться перед невеликим дзеркалом, розглядає себе, поправляє волосся та стрічки на голові.)
1-й автор. Оксані не минуло ще й сімнадцяти років, а вже мало не по всьому світу, і по той бік Диканьки, і по цей бік Диканьки, тільки й мови було, що про неї. Парубки гуртом проголосили, що кращої дівки й не було ще ніколи І не буде ніколи на селі. Оксана знала й чула все, що про неї говорили, і була вередлива, як красуня. Коли б вона ходила не в плахті та запасці, а в якому-небудь капоті, то порозганяла б усіх своїх дівчат. Парубки ганялися за нею юрбами, але, втративши терпець, залишали один по одному вередливу красуню й залицялися до інших, не таких примхливих. Один коваль тільки був упертий і не кидав свого залицяння, дарма, що й з ним поводились анітрохи не краще, ніж з іншими. По виході батька свого Оксана довго ще чепурилася та вихилялася перед невеликим в олов'яній оправі дзеркалом і не могла намилуватися собою.
Оксана. І чого людям надумалось розславляти, нібито я гарна? Брешуть люди, я зовсім не гарна... (Помовчавши.) Хіба чорні брови та очі мої такі гарні, що вже подібних до них немає й на світі? Яка тут краса в цьому кирпатенькому носі? І в щоках? І в губах? Ніби гарні мої чорні коси? Ух! їх можна злякатися увечері: вони, як довгі гадюки, переплелись та обвились круг моєї голови. Я бачу тепер, що я зовсім не гарна! (Відсуваючи дзеркало.) Ні, гарна я! Ой, яка гарна! Диво! Яку радість принесу я тому, кому буду жоною! Як милуватиметься мною мій чоловік! Він нестямиться від радості! Він зацілує мене на смерть.
Коваль (тихо входячи). Чудна дівка! І вихваляється вона мало! З годину стоїть,видивляючись у дзеркало, і не надивиться, та ще й хвалить себе вголос!
Оксана. Егеж, парубки, чи ж вам до пари я? Ви погляньте на мене: як я плавно виступаю; у мене сорочка вишита червоним шовком. А які стрічки на голові! Вам довіку не бачити пишнішого галуна! Всього цього накупив мені батько мій, щоб одружився зі мною найкращий молодець у світі!
(Оксана усміхнулась, повернулась в інший бік і побачила коваля. Вона скрикнула, суворо зупинилась перед ним. Коваль опустив руки.) Чого ти прийшов сюди? Хіба хочеться, щоб випровадила за двері лопатою? Ви всі майстри під'їжджати до нас. Умить пронюхаєте, коли батьків нема вдома. О! Я знаю вас! Що, скриня моя готова?
Коваль. Буде готова, моє серденько, після свята буде готова. Коли б ти знала, скільки попрацював я коло неї: дві ночі не виходив із кузні; зате в жодної попівни не буде такої скрині. Залізо поклав таке, якого не клав на сотникову тарадайку,коли ходив на роботу до Полтави. А як буде розмальована!
Хоч усю околицю виходи своїми біленькими ніжками, не знайдеш такої! По всьому полю будуть розкидані червоні й сині квіти. Горітиме, як жар. Не сердься ж на мене! Дозволь хоч поговорити, хоч подивитись на тебе!
Оксана. Хто ж тобі боронить, говори й дивись! (Оксана знову сідає на лаву, дивиться у дзеркало, поправляючи волосся на голові, І намисто на шиї.)
Коваль. Дозволь і мені сісти біля тебе!
Оксана. Сідай.
Коваль (сідає). Чарівна, люба Оксано, дозволь поцілувати тебе! (Нахиляється до Оксани, але Оксана відштовхує його.)
Оксана. Чого тобі ще хочеться? Йому як мед, то й, ложку! Геть від мене, в тебе руки цупкіші за залізо. Та й сам ти пахнеш димом. Я думаю, геть мене забруднив сажею. (Оксана знову дивиться в дзеркало, причепурюючись.)
Коваль (убік). Не любить вона мене! їй усе іграшки; а я стою перед нею, як дурень, і очей не зводжу з неї. І все б стояв перед нею, і повік би не зводив з неї очей! Чудна дівчина! Чого б я не дав, щоб дізнатися, що в неї на серці, кого вона кохає. Та ні, вона й гадки не має ні про кого. Вона милується сама собою; мучить мене, бідолашного; а я за журбою не бачу світу; а я її так люблю, як ні один чоловік на світі не любив і ніколи не любитиме.
Оксана. Чи правда, що твоя мати відьма? (Сміється.) Коваль. Що мені мати? Ти в мене і мати, і батько, і все, що тільки є найдорожчого у світі. Якби мене покликав цар і сказав: «Ковалю Вакуло, проси в мене всього, що тільки є найкращого в моєму царстві, все віддам тобі. Звелю тобі зробити золоту кузню, і будеш ти кувати золотими молотами» — «Не хочу,— сказав би я цареві,— ні самоцвітів дорогих, ні золотої кузні, ні всього твого царства. Дай мені краще мою Оксану!»
Оксана. Бачиш, який ти! Тільки ж батько мій сам маху не дасть. Побачиш, коли він не ожениться на твоїй матері.. Але щось дівчата не приходять... Що воно за знак? Давно б уже час колядувати. Мені стає нудно.
Коваль. Бог з ними, моя красуне!
Оксана. Коли б не так! З ними, певно, прийдуть парубки. Ото підуть гулі! Уявляю, яких наговорять смішних історій!
Коваль. То тобі весело з ними?
Оксана. Та вже веселіше, як з тобою. Ага! Хтось стукнув! Певно, дівчата з парубками.
Коваль (убік). Чого мені більше чекати? Вона глузує з мене, їй я такий же дорогий, як переіржавіла підкова. Та коли так, то не діжде ж, принаймні, інший насміятися з мене. Нехай тільки добре придивлюся, хто їй подобається більше за мене; я відучу..
(Стукіт у двері і різкий голос: «Відчини!») Стривай, я сам відчиню (виходить).
Завіса закривається.
1-й автор. У той час, коли меткий ферт з хвостом та цапиною бородою літав з димаря і потім знову в димар, ладівниця, що висіла в нього на перев'язі при боці і що в неї він сховав украдений місяць, якось зненацька зачепившись у печі,
розкрилась, і місяць, скориставшись з цієї нагоди, вилетів крізь димар Солошиної хати й плавно здійнявся на небо. Все освітилося. Заметілі наче й не було. Сніг запалав широким срібним полем і весь обсипався кришталевими зорями. Мороз наче потеплів. Юрби парубків і дівчат показалися з мішками. Пісні задзвеніли, і рідко під якою хатою не товпилися колядники.
2-й автор. Дивно сяє місяць! Важко розказати, як добре вештатися такої ночі між юрбою дівчат, що регочуть та співають, і між парубками, охочими на всякі жарти й витівки, які тільки може навіяти ця ніч, що весело сміється. У доброму кожусі тепло; від морозу ще гарячіше горять щоки; а на пустощі сам дідько підштовхує ззаду.
1-й автор. Мороз побільшав, і вгорі так зробилося холодно, що чорт перестрибував з одного копитця на друге й хукав собі в кулак, бажаючи хоч як-небудь розігріти замерзлі руки. Не штука, правда, й замерзнути тому, хто товкся від ранку до ранку в пеклі, де, звісна річ, не так холодно, як у нас зимою, І де, надівши ковпак та ставши проти вогнища, ніби справжній кухмістер, підсмажував він грішників з такою втіхою, з якою звичайно жінка смажить на Різдво ковбасу.
2-й автор. Відьма й собі відчула, що холодно, дарма, що була тепло одягнена; і тому, піднявши руки догори, відставила ногу та, прибравши такої пози, як людина, що мчить на ковзанах, не зворухнувшись жодним суставом, опустилася повітрям, ніби по льодовій похилій горі, і просто в димар. Чорт таким самим способом подався слідом за нею. Вилізши з печі та причепурившись, Солоха, як добра хазяйка, почала прибирати та ставити все на своє місце. Ніхто не міг би дізнатися, що вона хвилину тому їздила на мітлі.
Завіса відкривається. Кімната Солохи.
(Солоха поправляє на столі макітру, миски. З'являється Чорт, порохкуючи звивається навколо Солохи. Солоха кокетує, між ділом завішує образ на стіні, запрошує чорта до столу, наливає йому, але він продовжує звиватись біля неї.)
Чорт. Мила Солохо! Ви, як завжди, прекрасні! Я більше не в силі... О-ох!... Які муки я терплю! О! О-о! Якщо ви не винагородите... я готовий на все я кинусь у воду, а душу відправлю у самісіньке пекло! Я!.. Я!..
(Солоха повертається до чорта з наміром обняти його, але чути стукіт у двері. Солоха іде відчиняти. Чорт бігає по хаті, шукаючи, де б сховатись, потім залізає у мішок. Повертаються Солоха і Голова. Голова, обтрусивши сніг з капелюха, випив чарку з рук Солохи.)
Голова. Високопочитаєма Солохо! Який я радий тебе бачити!.. Я йшов до дяка, але здійнялась така завірюха!..Така завірюха... А у твоєму вікні я побачив світло і вирішив повернути сюди... (Потираєруки?) Я залишусь на увесь вечір...
(Знову чується стукіт у двері і голос дяка: «Хто вдома ?»)
Голова. Сховай мене куди-небудь... (Пошепки.) Мені не хочеться тепер зустрітися з дяком.
(Солоха стоїть в нерішучості посеред кімнати, довго думає, озирається навколо; потім звільняє найбільший мішок, примушує Голову залізти в нього. Виходить і повертається разом з дяком. Дяк увійшов, покректуючи та потираючи руки, увесь час позираючи на Солоху. Солоха знімає заслінку з образа.)
Дяк. До мене ніхто не прийшов, і я дуже радий з цієї нагоди погуляти у вас, дорогенька!.. Я навіть не злякався заметілі!..
(Підходить до Солохи ближче; кашлянув, усміхнувся, торкнувся пальцем до її оголеної руки.) А що це у вас, велеліпная Солохо? (Відскакує назад.)
Солоха. Як то що? Рука, Йосипе Никифоровичу!
Дяк. Гм! Рука! Хе! Хе! Хе! (Проходжується кімнатою.) А це що у вас, дражайшая Солохо? (Підходить до неї і торкається шиї, а потім знову відскакує.)
Солоха. Ніби не бачите, Йосипе Никифоровичу, шия, а на шиї намисто.
Дяк ( знову проходжуючись кімнатою і потираючи руки). Гм! На шиї намисто! Хе! Хе! Хе! А це що у вас, незрівнянна Солохо?... (Чути стукіт і голос Чуба.) Ой, боже мій, стороння особа! (З переляком.) Що ж тепер, як застануть
особу мого звання?.. Дійде до отця Кіндрата!.. (Метушливо бігає по кімнаті.) Бога ради, доброчесна Солохо!. Ваша добрість, як сказано в писанії Луки, глава трина...трин,.. Стукають, їй-богу, стукають! Ой, сховайте мене куди-небудь!...
(Солоха звільнює другий мішок і запихає у нього дяка. Потім упускає Чуба.)
Чуб. Здорова будь, Солохо! Ти, може, і не чекала мене, га? Правда ж, не чекала? Може, і я перебив... Може, ви тут і розважалися з ким-небудь!.. Може,ти кого-небудь сховала вже, га? (Сміється.) Ну, Солохо, дай тепер випити горілки. (Солоха наливає.) Я думаю, в мене горло замерзло від проклятого морозу (п'є). І послав Бог таку ніч перед Різдвом! Як здійнялося, чуєш, Солохо, як здійнялося... Ото задубіли руки: не розстебну кожуха! Як здійнялася метелиця... (Крик за сценою: «Відчини!» та стукіт у двері.) Стукає хтось? (За сценою: «Відчини») Це коваль! (У паніці.) Слухай, Солохо: куди хочеш сховай мене; я нізащо у світі не хочу потрапити на очі цьому виродкові проклятому, бодай йому, чортовому синові, набігло під обома очима по пухиреві з копицю завбільшки!
(Солоха у паніці бігає по кімнаті, заставляє Чуба залізти в той мішок, в якому вже сидить дяк. За стіною знову стукіт. Мовчки входить коваль, сідає на лаву. Одразу ж за ним вривається Свербигуз, але Солоха виводить його зі сцени. Коваль мовчки сидить на лаві, озирає хату. За сценою чути колядки та сміх. Завіса закривається.)
1 -й автор. Хочете знати, чим закінчилась ця історія? Проїздив через Диканьку блаженної пам'яті архієрей, хвалив місце, де стоїть село, та, їдучи вулицею, спинився перед новою хатою. «А чия це така розмальована хата?» — спитав преосвященний у вродливої молодиці з немовлятком на руках, що стояла коло дверей. «Коваля Вакули!» — сказала йому, кланяючись Оксана, бо це саме була вона...
1-а ведуча. Закінчивши оповідь, сусід пасічника прийнявся розкурювати люльку, що згасла. Надворі тріщав мороз і замуровував вузеньке скло... Каганець дрижав і знову загорявся, ніби чогось лякався, та все світив у хаті. «Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі!» - розпочав неквапом інший оповідач. І полилась струнка, ніби задушевна пісня, розповідь про те, що сталось з Левком та Ганною травневої ночі. Ніби теплий весняний вітер, сповнений пахощами квітучих садів, увірвався до хатини Рудого Панька. «І раптом усе ожило: і ліси, і стави, і степи... Котиться величний грім українського солов'я, і здається, що й місяць заслухався його посеред неба...»
2-а ведуча. Задумали тієї весняної ночі веселі, спритні хлопці «подратувати як слід» самовпевненого пана голову — сільського старосту. «Що він собі справді вигадав! Він верховодить у нас, наче гетьман який. Мало йому, що коверзує, наче над своїми холопами, так ні, він ще й під'їжджає до дівчат наших. Адже, мабуть, нема на все село гарненької дівчини, щоб до неї не залицявся голова. Що ж ми, хлопці, за холопи? Хіба ми не такого роду, як і він? Ми, слава богу, вольні козаки! Покажімо йому, братця, що ми вольні козаки!» — так говорив Левко парубкам. І провчили вони гідно кривого голову, а разом із ним його зловредну свояченицю та пана писаря.
1 -а ведуча. Від дружнього веселого сміху дзвеніли шибки у пасічниковій хатині, Розчервонілі обличчя парубків та дівчат світились непідробним захопленням. «Ану: гоп, трала! Гоп трала! Гоп, гоп, гоп!» — вторили вони услід оповідачеві та притоптували закаблуками, ладні самі пуститися в танець разом з парубками, що вже встигли розгулятися. «Гуляй, козацька голово! — казав кремезний гультяй, вдаривши погою об ногу й ляснувши руками. — Що за розкіш! Що за воля! Як візьмеш дуріти, то здається, наче давні літа згадуєш. Любо, вольно на серці; а душа наче в раю. Гей, хлопці! Гей! Гуляй!..»
2-а ведуча. «Поезія життя» простого українського народу — ось що, за словами Бєлінського, складало основу «сповнених світлих барв та зачарування гоголівських поетичних нарисів Малоросії... Все, що може мати природа прекрасного, спокусливого, все, що народ може мати оригінального, типового, все це райдужними кольорами переливається в цих перших поетичних уявленнях Гоголя. Це була поезія юна, свіжа, запашна, розкішна, зворушлива!».
Завіса відкривається. Сцена ледве освітлена. Збоку, сидячи на гілці, дрімає Левко.
1-й автор. Велично й похмуро чорні в кленовий ліс, обсипаючись тільки на краю, що стояв проти місяця, тонким срібним пилом... Нерухомий став повіяв прохолодою на стомленого пішоходця і примусив його відпочити на березі. Скрізь тихо; в глибокій лісовій гущавині тільки чути було солов'їні співи. Непереборний сон швидко почав склеплювати йому очі; стомлене тіло от-от ладне було б забутися й заніміти; голова похилилась... «Ні, так я, бува, ще засну тут!» — сказав він, стаючи на ноги й протираючи очі. Оглянувся: ніч стояла перед ним ніби ще пишніша. Якесь дивне п'янке сяйво домішалось до місячного блиску. Ніколи ще не доводилось йому таке бачити. Срібний туман оповив усе навколо. Пахощі од розквітлих яблунь і нічних квітів лилися по всій землі.
2-й автор. Голосно й дзвінко перекликались чарівні співи солов'їв, і коли вони, здавалось, умирали в солодкій знемозі, чути було, як шелестять та тріскотять коники і гуде болотяна птиця, б'ючи слизьким дзьобом своїм у широке водяне дзеркало. Солодку якусь тишу та тихе роздолля відчув Левко у своєму серці.
(Крізь тишу все ще чути спів солов'я, який поступово стихає, звучить з перервами. З'являється Русалка-Панночка, її довгі вії напівопущені, вона дуже бліда.)
Русалка-Панночка (сміючись). Заспівай мені, молодий козаче, якої пісні! (Схиляє голову набік, закриває очі.) Левко. Якої ж тобі заспівати, моя ясна панночко? Русалка-Панночка(сумно). Парубче...Парубче, найди мені мою мачуху! Я нічого не пожалію для тебе. Я нагороджу тебе. Я тебе щедро та багато нагороджу! У мене є рукава, вишивані шовком, і коралі, намисто. Я подарую тобі пояс, винизаний перлами. У мене золото є... Парубче, найди мені мою мачуху! Вона страшна відьма: мені не було від неї спокою на білому світі. Вона мучила мене; силувала працювати, як просту мужичку. Глянь на обличчя: вона зігнала рум'янець своїми нечистими чарами з щік моїх. Глянь на білу шию мою: вони не змиваються! вони не змиваються! вони нізащо не змиються, ці сині плями од залізних пазурів її. Глянь на білі ноги мої: вони багато ходили; не по килимах тільки,— по піску гарячому, по землі сирій, по колючому терну вони ходили; а на очі мої, глянь на очі: вони світу не бачать за сльозами... Знайди її, парубче, знайди мені мою мачуху!..
Левко (схопившись). Я все зробив би для тебе, моя панночко! Та як мені, де її знайти?
Русалка-Панночка. Глянь! Глянь — вона тут! Вона на березі водить танок із моїми дівчатами і гріється проти місяця. Та вона лукава й хитра. Вона прийняла подобу втопленої; але я знаю, я відчуваю, що вона тут. Мені тяжко, мені душно від неї. Я не можу через неї плавати легко та вільно, як риба. Я тону й падаю на дно, мов ключ. Відшукай її, парубче!
На сцені з'являються русалки. Вони повільно розходяться по сцені. Русалка-Панночка приєднується до них. Спів солов'я зовсім стихає. Русалки збираються в хоровод, займаючи всю сцену. Співають:
На камені бочка.
Не робітничка.
Мичка не прядеться.
Стала мичка прястись.
Наївшися петрушечки.